Завдання для учнів :
1. Прочитайте параграф 48 сторінка 201-203.
2.Опрацюйте теоретичний матеріал та зробіть короткий конспект в своєму зошиті та відобразіть схематично цей матеріал
3.Перегляньте відео
"Природний рух населення України" ТУТ та
"Кількість населення світу. Природний рух населення" ТУТ
Види руху населення
Під відтворенням населення розуміють історично і соціально-економічно обумовлений процес безперервного відновлення поколінь людей. Органічною частиною відтворення населення є відтворення ресурсів для праці.
У процесах відтворення населення розрізняють види, типи і режими, а у відтворенні ресурсів для праці крім того виділяють ще фази або стадії.
Види відтворення населення визначаються особливостями руху чисельності і складу населення в країні і її регіонах. Цей рух може бути природним, міграційним (механічним) і соціальним.
Природний рух населення світу-зміна кількості населення відбувається насамперед за рахунок біологічних процесів: народжуваності, смертності та, як наслідок, природного приросту.
На показники природного руху населення впливають три основні групи причин:
біологічні, соціальні й історичні.
Біологічні чинники мали визначальну роль у характері відтворення населення з давніх-давен до ХVІІІ ст. При цьому рівні народжуваності та смертності були дуже високими, а природний приріст – низьким.
Пізніше першорядними стали соціальні причини, що визначали матеріальні умови життя. До них належать рівень розвитку медицини, санітарно-гігієнічні норми праці й побуту, національні та релігійні традиції, рівень добробуту родини, ступінь залучення жінки до суспільного життя, зростання частки міського населення тощо. Усі ці причини спочатку вплинули на зниження рівня смертності, що зумовило «демографічний вибух», а з ХХ ст. суттєво знизили й рівень народжуваності у розвинутих країнах, що викликало там демографічну кризу.
Серед основних історичних причин, які впливають на природний рух населення, є війни, голодомори, революції, екологічні негаразди. З ними пов’язані не лише прямі втрати населення, а й побічні, тобто ненародження дітей через загибель чи тяжкі хвороби дорослих людей. Упродовж ХХ–ХХІ ст. вплив цих чинників безперервно зростає.
Біологічні чинники мали визначальну роль у характері відтворення населення з давніх-давен до ХVІІІ ст. При цьому рівні народжуваності та смертності були дуже високими, а природний приріст – низьким.
Пізніше першорядними стали соціальні причини, що визначали матеріальні умови життя. До них належать рівень розвитку медицини, санітарно-гігієнічні норми праці й побуту, національні та релігійні традиції, рівень добробуту родини, ступінь залучення жінки до суспільного життя, зростання частки міського населення тощо. Усі ці причини спочатку вплинули на зниження рівня смертності, що зумовило «демографічний вибух», а з ХХ ст. суттєво знизили й рівень народжуваності у розвинутих країнах, що викликало там демографічну кризу.
Серед основних історичних причин, які впливають на природний рух населення, є війни, голодомори, революції, екологічні негаразди. З ними пов’язані не лише прямі втрати населення, а й побічні, тобто ненародження дітей через загибель чи тяжкі хвороби дорослих людей. Упродовж ХХ–ХХІ ст. вплив цих чинників безперервно зростає.
Два типи відтворення населення:
Залежно від переважання впливу тих чи тих причин на природний рух населення у світі склалося два основні типи відтворення населення, що є характерними для різних типів країн.
Першому (звуженому) типу відтворення населення притаманні низькі та дуже низькі показники народжуваності (10–16 осіб/тис.) і невисокої смертності (9–12 осіб/тис.), тому й низький природний приріст (1–7 осіб/тис.). Такий тип відтворення властивий здебільшого високорозвиненим країнам світу. Він спостерігається у Європі, Північній Америці, Австралії, Новій Зеландії, Японії. Низький рівень народжуваності тут пов’язують зі зростанням ролі жінки у суспільному житті, відсутністю ранніх шлюбів, підвищенням рівня культури суспільства, поширенням міського способу життя, «подорожчанням дитини», тобто збільшенням витрат на її утримання й освіту. На природний приріст населення тут також вплинули екологічні чинники, що призводять до зростання спадкових хвороб і дитячої смертності. Перший тип відтворення також характерний для більшості європейських країн із перехідною економікою, зокрема й для України. Головним чинником цього є економічна криза і, як наслідок, доволі низький рівень матеріального забезпечення родин. З першим типом відтворення населення пов’язано багато проблем. Одна з них – «старіння нації».
Тривалість життя у цих країнах є високою. Найвищі її середні показники демонструють Японія (84 роки), Австралія (83 роки), Швейцарія (83 роки), Італія (83 роки), Канада (82 роки), Франція (82 роки), Велика Британія (81 рік), Німеччина (81 рік), США (79 років). Утім учені вважають, що середня видова тривалість людського життя може сягати 110–140 років.
В Україні середня тривалість життя становить 69 років: для чоловіків – 63,8 року, для жінок – 74,9 року. «Старіння нації» викликає зменшення частки працездатного населення, посилює тиск на медичні й соціальні установи, важким тягарем податків лягає на плечі працівників, а також спричинюється до подальшого зниження природного приросту населення.
У деяких країнах Європи спостерігається явище депопуляції, коли рівень смертності є вищим за народжуваність. При цьому від’ємний природний приріст поступово призводить до вимирання населення. Цим явищем охоплені 24 європейські країни, зокрема деякі високорозвинені країни, наприклад, Німеччина (–2,8 ‰), Австрія (–1,6 ‰), Італія (–1,2 ‰), Фінляндія (–0,2 ‰). Тут явище депопуляції пояснюють високою часткою літніх людей, великою зайнятістю чоловіків і жінок у виробництві, значним відсотком розлучень, наслідками Другої світової війни. З 90-х років ХХ ст. депопуляція почала поширюватися у країнах із перехідною економікою: Болгарії (–5,3 ‰), Сербії (–4,6 ‰), Латвії (–3,8 ‰), Угорщині (–3,5 ‰), Естонії (–3,4 ‰). Депопуляція наявна і в одній країні Азії – Японії (–1,3 ‰).
Зменшення абсолютної чисельності населення притаманне й демографічній ситуації в Україні. Так, у 2015 р. в нашій державі рівень народжуваності дорівнював 9,6 ‰, смертності – 13,9 ‰. Тобто природний приріст становив –4,3 ‰. У сільській місцевості темпи депопуляції ще більші через відплив молоді до міст. Села вимирають. Щотижня в Україні зникає одне село.
Другий (розширений) тип відтворення населення характерний для країн, що розвиваються, та азіатських країн із перехідною економікою. Він поширений в Африці, Азії, Латинській Америці, Океанії. Це саме ті регіони світу, що зазнали «демографічного вибуху» у ХХ ст. Цьому типу відтворення населення притаманні високі та дуже високі показники народжуваності (29–50 ‰) і відносно низька смертність (7–12 ‰), а отже – високий природний приріст (18–30 ‰). Найвищим природним приростом у світі вирізняються африканські країни: Нігер (33,4 ‰), Уганда (33,2 ‰), Малаві (33,1 ‰). Високим показникам приросту сприяють традиційно великі родини (у середньому з 6 осіб), ранні шлюби, залежне становище жінки у родині, переважання сільського способу життя, релігійні забобони тощо. За останні 50 років унаслідок зниження рівня смертності в цих країнах зросла й середня тривалість життя: в Африці – з 38 до 53 років, в Азії – із 41 до 63 років, у Латинській Америці – з 52 до 67 років. Країни з другим типом відтворення мають багато проблем, пов’язаних із неконтрольовано високим приростом населення: нестача продуктів харчування, безробіття, брак коштів на розвиток соціальної сфери.
Що таке міграції та їхні основні види
На кількість населення певного регіону чи окремої країни, окрім природного руху, впливають переміщення людей по території – механічний рух населення. Його називають міграціями.
Міграції (з латин. – переселення) – переміщення людей на інші території зі зміною місця проживання назавжди або на певний час.
Міграції розрізняють за кількома ознаками. За тривалістю вони можуть бути сезонними, тимчасовими і на постійне місце проживання. За керованістю міграції поділяють на організовані, неорганізовані та примусові (через воєнні дії, політичний тиск, природні катастрофи). За напрямом переїзду виокремлюють міграції внутрішні, тобто в межах країни, і зовнішні – до інших держав. Розрізняють також міграції за причинами (мотивами) переселення.
Міграції (з латин. – переселення) – переміщення людей на інші території зі зміною місця проживання назавжди або на певний час.
Міграції розрізняють за кількома ознаками. За тривалістю вони можуть бути сезонними, тимчасовими і на постійне місце проживання. За керованістю міграції поділяють на організовані, неорганізовані та примусові (через воєнні дії, політичний тиск, природні катастрофи). За напрямом переїзду виокремлюють міграції внутрішні, тобто в межах країни, і зовнішні – до інших держав. Розрізняють також міграції за причинами (мотивами) переселення.
Внутрішні та зовнішні міграції
Внутрішні міграції властиві всім державам. Найчастіше спостерігається переселення людей із села до міста, що більше відповідає їхнім економічним, соціальним і культурним запитам. Так відбувається перерозподіл населення між великими й малими містами. Великим за площею країнам (Росія, Китай, Казахстан, Канада, США, Бразилія, Австралія) притаманне переселення до районів нового освоєння. Існують також «маятникові» міграції – щоденні переїзди людей між містом і передмістям на роботу або навчання.
Зовнішні міграції в історії людства істотно вплинули на освоєння світу, а також на расовий, національний, релігійний склад населення. Зовнішні міграції масового характеру спричиняють значні зміни чисельності населення країн і цілих регіонів.
Людей, які здійснюють переміщення, називають мігрантами.
Виїзд за межі країни на постійне місце проживання називають еміграцією (з латин. – виселення), а самих переселенців – емігрантами.
В’їзд громадян на постійне місце проживання до країни дістав назву імміграція (з латин. – вселяюся), а людей, що приїздять, називають іммігрантами.
Різниця між кількістю емігрантів та іммігрантів – це сальдо міграцій.
Воно може бути додатним, якщо переважають прибулі люди, і від’ємним, якщо тих, хто покинув країну, більше, ніж прибулих.
Серед країн за кількістю емігрантів лідирують Росія, Мексика й Індія. У першій десятці також є Україна та Китай.
Причини (мотиви) міграцій
Міграції спричиняють економічні, політичні, національні, релігійні та екологічні чинники.
Головними з них у всі часи були економічні чинники. Зокрема до еміграції спонукали освоєння незаселених територій і пошук роботи. Найбільше таких емігрантів дала Велика Британія, а розселилися вони в Америці, Австралії, Новій Зеландії, Південній Африці. Розрізняють фізичні та інтелектуальні економічні міграції.
Фізичні міграції передбачають пошук некваліфікованої низькооплачуваної роботи за кордоном в основному в сільському господарстві, на будівництві, у сфері обслуговування. Таким чином відбувається еміграція робочої сили зі слаборозвинених країн до високорозвинених. Великими осередками трудової імміграції стали Західна Європа, США, а також країни Перської затоки та Південна Африка. У повоєнні роки напрямки переїздів дещо змінилися. Скоротилася частка заморських міграцій, натомість внутрішньоконтинентальних стало більше. Так, у Західній Європі працюють робітники з країн Середземномор’я (Туреччини, Італії, Іспанії, Греції, Марокко, Єгипту). Першість за кількістю тимчасових робітників у Європі посідає Німеччина. До США тепер більше їдуть із Латинської Америки (особливо з Мексики), до нафтодобувних держав Перської затоки та Південної Африки – із сусідніх країн, що розвиваються. Емігранти часто працюють на низькооплачуваних роботах, нерідко опиняються на дні суспільства.
З 30-х pоків XX ст. виник новий різновид економічних міграцій – інтелектуальні, або «відплив умів». Сутність його полягає у переманюванні спеціалістів високої кваліфікації з одних країн до інших. Започаткували це явище США, коли вивезли з Німеччини кілька тисяч учених-фізиків. Тепер залучають до роботи іноземних спеціалістів також країни Західної Європи та Канада.
До політичних причин міграцій належать війни, революції, ліквідація колоній, зміни державних кордонів тощо. Активні міграційні потоки між німцями й поляками були спричинені наслідками Другої світової війни. Після розпаду британської, французької та португальської колоніальних імперій повернулися на батьківщину колоністи. У 1990-х pоках найбільші потоки емігрантів спостерігалися на Балканах під час громадянської війни, що стала наслідком розпаду Югославії на низку держав. Ці території залишили понад 2,5 млн біженців.
Релігійні міграції можуть мати тимчасовий (наприклад, паломництво до святинь) або постійний характер. Після розпаду Британської Індії на її території утворилися дві держави, що сповідують різні релігії: Індія, де переважають індуїсти, і Пакистан, де державною релігією є мусульманство (іслам). Через релігійне несприйняття один одного почалися міграційні потоки мусульман з Індії до Пакистану, а індуїстів – у зворотному напрямку, які тривають донині.
Трапляються міграції, що мають національне підґрунтя. Так, коли у 1948 р. було створено державу Ізраїль, туди тільки за перших чотири роки її існування прибуло 700 тис. іммігрантів з країн Європи, Азії, Африки.
Останнім часом до причин міграцій додалася ще одна – екологічна. Люди залишають райони екологічних катастроф, де існує загроза для їхнього здоров’я та життя, і переселяються в екологічно безпечніші умови. Так сталося після катастрофи на ЧАЕС.
Міграційні процеси в Україні
В Україні спостерігається негативне сальдо міграцій. Нині за рахунок цього вона щороку втрачає понад 20 тис. осіб. Причому від’їжджають переважно кваліфіковані робітники та науковці, а прибувають біженці й переселенці. Найбільше людей з України емігрували до Росії, США, Німеччини, Канади, Ізраїлю. Іммігрують переважно вихідці з Кавказу, країн Центральної та Східної Азії, Молдови. Серед них є багато нелегальних мігрантів. Найбільший приріст мігрантів характерний для Києва, Одеської та Харківської областей. Внутрішні міграції – це переміщення людей у межах України.
Значного поширення набули переїзди населення за напрямком «село – місто». Останнім часом спостерігається також зворотний процес – відтік частини міського населення (особливо людей літнього віку) в сільську місцевість на постійне місце проживання.
Крім того, в Україні простежуються сезонні міграції – переїзди, пов’язані з тимчасовою роботою, чи до місць відпочинку.
Відбуваються й «маятникові» міграції. Сотні тисяч громадян України щодня їдуть на роботу з приміської зони в міста, ввечері повертаючись додому.
Головними в нашій державі є економічні чинники міграцій, що зумовлені переважно браком роботи. Потоки фізичної еміграції з України спрямовані здебільшого до Росії та європейських країн. Масштаби трудової міграції з України оцінюються у 1,4–2,7 млн осіб, із них більше половини – нелегали. Основні країни трудової імміграції – Росія (48 %), Італія (13 %), Чехія (12 %), Польща (8 %), Угорщина, Іспанія, Португалія (по 3 %). Громадяни України становлять найбільшу групу легальних мігрантів у країнах Європейського Союзу.
Набули поширення й інтелектуальні еміграції («відплив умів») з України.
З огляду на політичні причини загострилася проблема незаконного в’їзду в Україну біженців з країн Азії.
Унаслідок військової конфронтації на Донбасі з 2014 р. виникла проблема внутрішніх біженців із зони бойових дій. З окупованих територій Донецької та Луганської областей в інші частини України переселилося більше ніж 1 млн осіб.
Типовим прикладом міграцій на національному підґрунті в межах України є повернення на свої історичні землі репресованих у роки Другої світової війни кримських татар та їхніх нащадків.
З екологічних причин багато людей залишили свої домівки у зоні відчуження, що виникла після аварії на ЧАЕС, і переселилися в райони, де немає загрози для їхнього здоров’я та життя.
Міграційна політика в Україні
Цілями міграційної політики в Україні є зменшення масштабів зовнішньої міграції, стимулювання повернення емігрантів на батьківщину та контроль за перетином державного кордону.
Міграційна політика – цілеспрямована діяльність держави, пов’язана з регулюванням і контролюванням міграційних процесів.
Міграційна політика істотно впливає на стан трудового потенціалу і є складовою частиною загальної демографічної політики. За даними досліджень, Україну залишає майже дві третини мігрантів у віці від 15 до 39 років, які становлять основний трудовий потенціал держави. Майже третина емігрантів – люди з вищою освітою. Широкомасштабна еміграція негативно позначається на шлюбності й народжуваності, а отже, й на формуванні трудового потенціалу. В Україні розроблено закон «Про основні засади міграційної політики», у якому подано ширше тлумачення державної міграційної політики. Її основними напрямами є регулювання міграції громадян, іноземців та осіб без громадянства; допомога біженцям, раніше депортованим особам й іншим особам, які потребують допомоги; повернення кваліфікованих людських ресурсів в Україну; прогнозування міграційних потоків.
Немає коментарів:
Дописати коментар